INTERNATIONAL LEGAL STANDARDS OF HUMAN RIGHTS: GENERAL PRINCIPLES
Анотація
Міжнародні стандарти прав і свобод людини можна розглядати як загальновизнані положення міжнародних актів обов'язкового та рекомендаційного характеру, а також принципи міжнародного права, що закріплюють фундаментальні права особистості, які мають визначальне значення для захисту людини від незаконних і необґрунтованих дій із боку держави, посадових та інших осіб, порушують або обмежують ці права, а також виконують функцію орієнтира для усіх держав у регламентації та забезпеченні прав своїх громадян. Основи міжнародно-правових стандартів прав людини продовжують розвиватися одночасно із процесом формування нових правових систем, які декларують у своїх конституціях ідеї верховенства права та поваги до прав людини.
Міжнародно-правові акти в галузі прав людини розглядають як міжнародні стандарти, оскільки вони розробляються на підставі звичаєвих норм, що сформувалися внаслідок визнання державами юридичної сили правил поведінки, проголошених Генеральною Асамблеєю ООН у вигляді декларацій чи рекомендацій.
Міжнародні стандарти у галузі прав людини - це загальновизнані міжнародно-правові норми, які закріплюють на загальнолюдському рівні статус особистості і встановлюють перелік основоположних прав і свобод, обов'язок держав їх дотримуватися, а також межі можливого або припустимого їх обмеження.
Міжнародні cтaндaрти прав і свобод людини закріплені в міжнародних угодax, конвенціях і пaктax, що базуються на вcecвітньому досвіді та втілюють cучacні потреби, тенденції соціального прогресу.
В основу міжнародних стандартів із прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів і націй; рівноправність всіх людей і заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини навіть за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.
Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише політичні права, потім - економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав, однак кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов'язаннями, а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав.
Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини становлять норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави.
Посилання
2. Гусейнов Л.Г. Международные обязательства государств в сфере прав человека : монография. Баку, 1998. 188 c.
3. Жебровская К.А. Права человека как правовая ценность: универсализм и цивилизационное разнообразие. Науковий вісник Херсонського державного університету Серія «Юридичні науки». 2015. Вип. 4. Т 1. С. 32-36.
4. Карташкин В.А. Универсализация прав человека и традиционные ценности человечества. Современное право. 2012. № 8. С. 3-9.
5. Лукашева Е.А. Универсальные стандарты прав человека и цивилизационные традиционные нормы. Право Украины. 2011. № 5/6. С. 39-55.
6. Луковская Д.И. Понятие прав человека: многообразие подходов. Проблемы универсальности прав человека. История госу¬дарства и права. 2007. № 12. С. 33-35.
7. Мицик В.В. Права людини у міжнародному праві: міжнародно-правові механізми захисту : підручник. Київ : Промені, 2010. 722 с.
8. Рабінович П.М. Міжнародні стандарти прав людини: властивості, загальні поняття, класифікація. Вісник Національної академії правових наук України. 2016. № 1. С. 19-24.
9. Руднєва О.М. Теоретичні проблеми класифікації міжнародних стандартів прав і свобод людини. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2010. № 9. С. 32-42.
10. Честнов И.Л. Универсальны ли права человека. Известия высших учебных заведений. Правоведение. 1999. № 1. С. 73-82.