ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СТРОКІВ ДІЇ ОХОРОННОГО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Анотація

Ця стаття присвячена науковому дослідженню питання стосовно сутності та місця в межах цивільного правовідношення суб’єктивного повноваження особи на захист свого порушеного права. Підкреслюється, що право на захист є наявною в уповноваженої особи можливістю застосувати заходи правоохоронного змісту для відновлення свого порушеного права. Автор обстоює тезу, за якою після порушення регулятивного зобов’язання припиняється подальше існування регулятивного відношення. Взаємин, які б опосередковували нормальний, правомірний розвиток суб’єктивного права та відповідного юридичного обов’язку, вже немає. Натомість виникає охоронне зобов’язання, якраз його елемент – охоронне суб’єктивне право триватиме після порушення і може бути належним чином реалізоване, в тому числі і за допомогою державного юрисдикційного органу – суду. У такому контексті наводиться обґрунтована критика застарілої концепції стосовно можливості примусової реалізації судом саме регулятивного права. Наголошується, що після закінчення строку на виконання регулятивного зобов’язання воно вичерпується за своїм змістом і припиняється. Натомість із самого юридичного факту – правопорушення виникає охоронне відношення, котре може реалізовуватися як у судовій формі (позовній), так і несудовій. До змісту такого охоронного зобов’язання, окрім додаткових вимог кредитора, пов’язаних із порушенням (штрафні санкції, відшкодування шкоди, припинення правовідношення тощо), входить і вимога стосовно виконання обов’язку в натурі. В останньому випадку захист права відбувається через реалізацію однакового з регулятивним зобов’язанням за змістом відношення – охоронного. Адже виконання зобов’язання після збігу встановленого на це строку не можна вже вважати належним, а саме зобов’язання слід кваліфікувати як таке, що не виконується належним чином. При цьому практичне здійснення примусу можливе лише через реалізацію домагання, яке входить до складу охоронного відношення.