Часопис цивілістики

DCFR ЯК ПРИНЦИПИ ТА ЦІННОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

2022-08-30T11:19:07+00:00

У статті розглядається значення Draft Common Frame of Reference (DCFR) у контексті завдань, які постають перед Україною у зв’язку з офіційним набуттям нею 23 червня 2022 року статусу кандидата в члени Європейського Союзу. Зазначається, що традиційно в українській цивілістиці Draft Common Frame of Reference (DCFR) розглядалися як орієнтовний перелік принципів права Європи. Разом із тим процес, який почався після підписання угоди про асоціацію України з ЄС, тепер має перейти у нову якість, яка полягає, зокрема, у досягненні більш повного ціннісного наповнення норм українського права. Із врахуванням цієї обставини досліджувалися обидва аспекти DCFR і значення їх для формування концепту приватного права Європи та адаптації до нього правових систем країн-учасниць. При характеристиці категорії «принципи» автори звертають увагу на розбіжності розуміння цієї категорії в українській цивілістиці та у тексті DCFR. Якщо українські правознавці характеризують принципи права як керівні ідеї, що визначають зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин, то у DCFR цей термін використовується як синонім виразу «норми, що не мають юридичної сили закону». З цієї точки зору модельні норми DCFR включають у себе принципи. У статті наголошується, що з розуміння Європейського права як концепту, випливає його характеристика не лише як сукупності юридичних норм, але і як системи визначальних гуманітарних цінностей, що ґрунтуються на правосвідомості учасників відносин у приватній сфері. Відтак на підставі аналізу сутності та призначення DCFR, робиться висновок, що їхнє завдання полягає у забезпеченні вдосконалення національного цивільного права відповідно до базових цінностей європейської цивілізації. У Висновках зазначається, що у контексті інтеграції України інтегруватися до Євросоюзу та необхідності відповідної адаптації українського законодавства, положення DCFR мають враховуватися при доопрацюванні концепту цивільного права, зокрема, при вдосконаленні вітчизняної концепції цивільного права відповідно до цінностей права ЄС.

ТЕМПОРАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСТАВИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

2022-08-30T11:19:55+00:00

У науковій статті досліджується актуальне питання про часові виміри відносин при організації забезпечення виконання зобов’язання шляхом передання майна в заставу. Наголошується, що українське заставне законодавство недостатньо чітко врегульовує питання відносно вимог, які виникнуть в майбутньому. Чинний нормативний підхід суперечить загальному принципу зобов’язального права, за яким акцесорне зобов’язання не може виникнути раніше основного, на час укладання забезпечувального правовідношення його сторони мусять усвідомлювати зміст забезпеченого обов’язку. Тож характер вимоги, котра підлягає забезпеченню має бути визначеним на час формування змісту забезпечувального механізму. Відтак, твердження про можливість виникнення вимоги, яка забезпечується заставою, у майбутньому, тобто після укладення заставного правочину, є хибним. Інша річ, що розмір майбутніх вимог, які забезпечуються, може бути наперед не відомим сторонам. Це дає змогу кредиторові ставити питання про внесення заставних зобов’язань до основного договору під час його укладення з метою забезпечення конкретної вимоги, але у обсязі, що сформується в майбутньому. Саме так має бути сформульоване законодавче правило. В роботі проаналізовані аспекти укладання і доповнення договорів застави з огляду на можливу специфіку конкретних ситуацій. Детально відслідковані всі етапи здійснення речово-правового режиму організації відносин щодо майна, яке перебуває у заставі, протягом всього часу забезпечувальних взаємин, як до правопорушення, так і після – у способах захисту суб’єктивного права. Відмічені особливості реалізації речових прав на заставлене майно, які спостерігається при закладі. Також розглянутий механізм отримання кредитором задоволення за рахунок заставленого майна, зокрема темпоральні характеристики цього процесу. Досліджені стадії задоволення інтересів заставодержателя після прострочення виконання основного зобов’язання. Відзначена нинішня непевність та громіздкість, що зменшує ефективність коментованого способу забезпечення виконання зобов’язань.

ПЕРЕШКОДИ В РЕАЛІЗАЦІЇ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ ТА ШЛЯХИ ПОШУКУ КОМПРОМІСУ ПУБЛІЧНИХ ТА ПРИВАТНИХ ІНТЕРЕСІВ

2022-08-30T11:21:21+00:00

Статтю присвячено питанням визначення перешкод в реалізації цивільних прав в умовах воєнного стану та пошуку компромісу публічних та приватних інтересів в відповідних умовах. Доведено, що обмеження прав осіб є вимушеним заходом підтримки режиму обороноздатності країни та забезпечення функціонування національної економіки. Відповідні обмеження стосуються як нормального функціонування цивільного обігу, так і окремих видів діяльності, таких як нотаріальне засвідчення юридичних фактів, публічний доступ до окремих державних реєстрів, окремих видів підприємницької діяльності тощо. Визначено актуальність дослідження питань практичної реалізації цивільних прав та захисту цивільних інтересів приватних осіб в умовах воєнного стану, а також збереження нормальної динаміки цивільних правовідносин. За результатами аналізу актів законодавства, що приймалися в розвиток та уточнення положень Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», та наукового дискурсу з цього приводу визначено, що тенденція до спрощення процедур щодо реалізації окремих цивільних прав, а також запровадження змін законодавчого регулювання окремих цивільних правовідносин у наявних непростих умовах характеризується як правильне та доцільне рішенням, яке дійсно відповідає принципам демократичного суспільства. Виявлено, що такий підхід до оцінки регуляторних змін в межах формально-юридичного підходу не порушує питання гармонізації публічних та приватних інтересів, що є невід’ємною задачею цивільно-правового регулювання. Досліджувані фактори умовно поділено на ті, що випливають з природи цивільних прав; ті, що продиктовані засадами публічного права та універсальні фактори. До універсальних факторів віднесено дотримання принципу законності та пропорційність обмежень. Дотримання принципу законності при впровадженні відповідних обмежень та фактичному виконанні заходів, що обмежують цивільні права. Фактор пропорційності (співрозмірності) обмежень обставинам фактично розпадається на дві частини. Окремо слід говорити про успішну ідентифікацію обставин, що передбачаються законом як передумови встановлення обмежень цивільних прав. Також важливим питанням є коректна оцінка ступеня небезпеки або ризику настання відповідних обставин, що передує встановленню обмежені цивільних прав. Також доведено, що дотримання засад публічного права при їх впровадженні є надзвичайно важливим. Серед факторів, що продиктовані самою природою цивільних прав виділяються юридична рівність суб’єктів цивільного права зумовлює й рівність суб’єктів у відповідних обмеженнях цивільних прав; дотримання темпоральних меж встановлених обмежень цивільних прав та адекватне наслідкове навантаження відміни таких обмежень. Зроблено висновок, що при встановленні обмежень цивільних прав законодавець та суб’єкт правозастосування повинні ефективно і коректно оцінювати обставини та враховувати досліджувані фактори при виборі типу обмеження та кола суб’єктів цивільного права, яких воно стосується.

ДОВІРЧА ВЛАСНІСТЬ ЯК СПОСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ: ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ

2022-08-30T11:22:27+00:00

Дане дослідження присвячено аналізу особливостей правового регулювання довірчої власності як способу забезпечення виконання зобов’язання, з’ясуванні переваг та виявленні недоліків моделі застосування цього правового інституту в зобов’язаннях, що виникають на підставі договорів позики та кредиту, що дозволить віднайти шляхи удосконалення відповідної правової регламентації з тим, щоб функціонування довірчої власності як виду забезпечення зобов’язання відповідало очікуванням та розумному балансу інтересів кредиторів та боржників. Автором проаналізовано нещодавні новели цивільного законодавства щодо запровадження нового виду забезпечення виконання зобов’язання – довірчої власності, яка є давно відомим для цивільного права України інститутом, проте лише з останніми змінами наділена забезпечувальною функцією, надано загальну характеристику властивостей довірчої власності як виду забезпечення зобов’язання. Також окреслено переваги у застосуванні довірчої власності з метою забезпечення зобов’язань боржника. Разом з тим автором звертається увага на суттєві недоліки правової регламентації порядку застосування довірчої власності як способу забезпечення зобов’язання, які порушують баланс між інтересами кредитора та боржника за основним зобов’язанням і відповідно негативно впливатимуть на формування правозастосовної практики, а також запропоновано шляхи удосконалення законодавства з метою усунення виявлених вад унормування цього правого інституту як виду забезпечення зобов’язання. Автором обґрунтовано, що наразі в національному законодавстві відображено підхід, за якого концепція довірчої власності зводиться до трактування сутності цього правового інституту лише як способу забезпечення виконання зобов’язання, що призводить до звуження його змісту та плутанини у розумінні природи довірчої власності. Визначена законом модель застосування довірчої власності з метою забезпечення виконання зобов’язання за договорами позики та кредиту містить як очевидні переваги, так і суттєві недоліки, які, зокрема, полягають у наділенні кредитора додатковими правами та гарантіями, що розширює коло можливих ризиків для боржника або іншої особи, яка передала своє майно на праві довірчої власності з метою забезпечення зобов’язання боржника.

СПРОСТУВАННЯ ЯК СПОСІБ ЗАХИСТУ ПРАВА ПРЕДСТАВНИКІВ ОРГАНУ ПРАВОСУДДЯ НА ПОВАГУ ДО ГІДНОСТІ ТА ЧЕСТІ, ПРАВА НА НЕДОТОРКАННІСТЬ ДІЛОВОЇ РЕПУТАЦІЇ, ПОРУШЕНИХ В ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

2022-08-30T11:23:19+00:00

Стаття присвячена одному зі способів захисту права представників органу правосуддя на повагу до гідності та честі, права на недоторканність ділової репутації, порушених внаслідок поширення недостовірної інформації в ЗМІ. В межах статті встановлено, що моментом виникнення права на спростування слід вважати юридичний факт правопорушення, протиправність якого включає наступні обставини: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б однієї особи у будь-який спосіб; поширена інформація стосується представника органу правосуддя та (або) членів його сім’ї; поширена інформація є недостовірною; поширена інформація порушує право представника органу правосуддя на повагу до гідності та честі, право на недоторканність ділової репутації. Окрему увагу, в межах статті приділено питанню суб’єктивного складу учасників правовідносин із захисту права представника органу правосуддя на повагу до гідності та честі, права на недоторканність ділової репутації, порушених в ЗМІ. В межах статті наголошено на потребі розрізнення фактичних тверджень від оціночних суджень та неможливості спростування оціночних суджень. Визначено, що ключовим критерієм для розмежування фактичного твердження від оціночного судження є можливість перевірки відповідності фактів об’єктивній дійсності та неможливості встановлення достовірності чи правдивості оціночного судження, з огляду на його суб’єктивний характер. З позиції прецедентної практики Європейського суду з прав людини, встановлено, що формулювання та висловлювання оціночних суджень повинно здійснюватися з опорою на певний мінімальний набір достовірних фактів Будування оціночних суджень без опори на мінімальну фактичну основу, рівносильно як і будування оціночних суджень на недостовірних фактах виходити за рамки того, що охороняється свободою слова та обумовлює можливість захисту порушених прав особи. Окрему увагу, в межах статті також приділено питанню способу спростування недостовірної інформації.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНЖИНІРИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ БУДІВНИЦТВА

2022-08-30T11:24:30+00:00

Статтю присвячено характеристиці правового регулювання інжинірингових послуг на міжнародному рівні та в Україні. Зазначається, що послуги з інжинірингу передбачають надання технічних консультацій, проведення експертизи проектів, технічне навчання та інші науково-технічні послуги з метою розробки і постачання інновацій на виробництві, реалізації і експлуатації нових видів продуктів, а також реінжиніринг інноваційного процесу. В Україні ринок інжинірингових послуг тільки розвивається. Залежно від характеру і обсягу інжинірингові послуги зазвичай оформляються різними видами договорів, зокрема, договором про надання інженерно-консультаційних послуг, про відрядження фахівця для виконання певного роду робіт, а також, безпосередньо у будівництві, – договором підряду на виконання інженерно-будівельних послуг чи договором про надання технічного сприяння в будівництві. Правове регулювання особливостей договорів про надання інжинірингових послуг на сьогодні в Україні відсутнє. Договори про надання інжинірингових послуг належать до виду договорів про надання послуг (Глава 63 Цивільного кодексу України [1] (далі – ЦК України)), однак об’єднують у собі також елементи договору підряду на проведення проектних та пошукових робіт (§ 4 Глави 61 ЦК України) і ознаки договору на виконання науководослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт (Глава 62 ЦК України). У статті зазначається, що поняття «інжинірингові послуги» і «обмін технологій» слід розмежовувати, оскільки інжинірингові послуги є способом передачі інновацій (технологій) у виробництві, за умови, що інжинірингові послуги відрізняються від технології. Міжнародний договір на консультативний інжиніринг має наступну структуру: сторони договору (замовник та консультант), преамбула, предмет договору, строки, обов’язки сторін, невиконання договірних зобов’язань сторонами, звільнення від відповідальності за наслідки невиконання договірних зобов’язань (форс мажорні обставини), методи розрахунку винагороди консультанта, оподатковування, збори і мита, інтелектуальна власність і запатентована інформація, вступ договору в силу, припинення дії договору, застосовувані технічні стандарти, вибір права та ін. Специфікою змісту договору на консультативний інжиніринг є перелік консультативних послуг. З’ясовано, що в Україні суттєвою перешкодою на шляху розвитку ринку інжинірингових послуг є відсутність можливості внесення змін до переліку робіт, що міститься в ліцензії на проведення інжинірингової діяльності у сфері будівництва, а також її строковість. Інженерно-будівельні послуги найчастіше надаються на основі договору підряду чи контракту про надання технічного сприяння в будівництві. Також, умова про надання інжинірингових послуг може включатися у договір купівлі-продажу обладнання та устаткування, коли будівництво підприємства здійснюється за рахунок покупця, надання продавцем технічних послуг оформляється або шляхом включення переліку цих послуг, або шляхом укладення додаткової угоди про експортні постачання, монтаж устаткування, про надання технічних послуг. У результаті проведеного дослідження автором запропоноване визначення договору про надання інженернобудівельних послуг.

ЮРИСДИКЦІЯ СУДОВИХ ТА ПОЗАСУДОВИХ ОРГАНІВ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ ІНТEЛEКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

2022-08-30T11:25:22+00:00

Актуальність заявленої тематики наукового дослідження зумовлюється особливостями об’єктів прав інтелектуальної власності на вимогою вчасного та компетентного реагування на порушенні прав інтелектуальної власності. Безумовно, важливого значення набуває питання захисту прав інтелектуальної власності в умовах розвитку інформаційних технологій. У зв’язку з цим дана стаття спрямована на визначення та розкриття поняття «юрисдикція» та розкриття юрисдикції судових органів, а також юрисдикції позасудових органів та осіб у сфері захисту прав інтелектуальної власності. Провідними методами до дослідження цих питань є діалектичний та системний методи, що дозволяють розглянути правову природу категорії «юрисдикція» по відношенню до судових та позасудових органів у сфері захисту прав інтелектуальної власності. Системний метод дає змогу визначити найбільш ефективні способи, з-поміж всіх дозволених законом способів захисту прав інтелектуальної власності та виокремити категорії справ, які розглядають суди та позасудові органи. У статті визначено юрисдикцію Вищого суду з питань інтелектуальної власності. Співвіднесені способи позасудового захисту та способів альтернативного вирішення спорів. Визначена юрисдикція позасудових органів та осіб щодо захисту прав інтелектуальної власності. Охарактеризовано, що на юрисдикційність спору впливає правовий статус суб’єкта звернення, характер спірних правовідносин та предмет позовних вимог. Теоретична цінність науково – дослідної роботи за даною тематикою полягає в визначенні юрисдикції судових та позасудових органів та осіб у сфері захисту прав інтелектуальної власності з урахуванням особливостей конфлікту у сфері права інтелектуальної власності та специфіки об’єктів права інтелектуальної власності. Практична цінність науково-дослідної роботи полягає в розкритті повноважень органів та осіб, що здійснюють судовий та позасудовий захист прав інтелектуальної власності та визначенню способу ефективного захисту прав на результати інтелектуальної творчої діяльності.

ОХОРОНОЗДАТНІСТЬ ТА ОБОРОТОЗДАТНІСТЬ ПОРОДИ ТВАРИН ЯК ОБ’ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

2022-08-30T11:26:38+00:00

У статті розглянуто критерії охороноздатності породи тварин як об’єкта права інтелектуальної власності. На сьогодні чинне українське законодавтсво не розкриває сутності породи тварин та підстав для надання правової охорони. Це є суттєвим упущенням, оскільки такий стан речей не дозволяє породі тварин претендувати на правову охорону та обертатися між учасниками цивільних правовідносин. В процесі дослідження було наголошено, що для усунення даної прогалини доцільним є звернення до міжнародного, зокрема європейського досвіду, де дане питання врегульоване. Проаналізувавши практику зарубіжних країн, було з’ясовано, за яких саме умов породі тварин має надаватися правова охорона. Критеріями охороноздатності породи тварин мають бути: новизна, наявність факту видозміни геному тварини та поєднання її з ДНК іншої тварини/тварин, розрізняльна здатність, однорідність та стабільність. Окрім того, була надана пропозицію щодо охоронного документа, яким можуть посвідчуватися права (майнові та особисті немайнові) на цей об’єкт права інтелектуальної власності. Це може бути як свідоцтво, так і патент. Також було проаналізовано особливості оборотоздатності породи тварин. За загальним правилом, порода тварин є об’єктом який обертається вільно. Було підкреслено, що в процесі цивільного обороту відчуженню підлягає не сама тварина, а майнові права на неї, які посвідчуються відповідним охоронним документом. Саме охоронний документ легітимізує перебування об’єкта в цивільному обороті. Без його наявності оборотоздатність породи тварин є невизначеною та проблематичною при практичній реалізації. Також було наголошено, що собисті немайнові права не можуть переходити від однієї особи до іншої. Дослідження було спрямовано також і на співвідношення охороноздатності та оборотоздатності породи тварин як об’єкта права інтелектуальної власності. Дані правові явища є тісно пов’язаними між собою, оскільки легітимація цього об’єкта обумовлена наявністю елементів (критеріїв) оборотоздатності. Лише після видачі охоронного документа, який посвідчує майнові та особисті немайнові права на даний об’єкт права інтелектуальної власності, порода тварин може законно перебувати в цивільному обороті. Також взаємозв’язок обумовлюється і тим, що скасування оборотоздатності відбувається через припинення строку дії охоронного документу або визнання його недійсним.

ВІРТУАЛЬНІ АКТИВИ ЯК РІЗНОВИД ЦИФРОВИХ РЕЧЕЙ

2022-08-30T11:27:40+00:00

Статтю присвячено дослідженню сутності віртуальних активів, зокрема, криптовалют, та визначенню аргументів на користь визнання віртуальних активів різновидом цифрових речей. Проаналізовано технічну сутність криптовалюти, яка по суті є інформацією або оцифрованою енергією. У результаті порівняльного аналізу ознак та властивостей криптовалюти та інформації зроблено висновок про відмінність криптовалюти від класичної категорії інформації. Цінність криптовалюти, на відміну від інформації як об’єкту цивільних прав, полягає не в тому, що вона виступає джерелом знання, а визначається лише попитом на неї. Крім того, класичні ознаки інформації, як-от нематеріальність, неможливість зведення до матеріального носія, моральне старіння, можливість необмеженого поширення, різноманітність форм фіксації, неможливість знищення, неможливість відділення від особи, що її передає (невідчужуваність), поєднання інформації з матеріальним носієм, наявність організаційної форми (документований вигляд), універсальність, невичерпність, не є властивими криптовалютам. Натомість, криптовалюта не піддається моральному старінню, оскільки не містить в собі якихось актуальних відомостей, не може необмежено тиражуватись, оскільки одиниця криптовалюти є чітко ідентифікованою у системі розподіленого реєстру та не може дублюватись, існує лише в одній чітко визначеній послідовності символів, а тому не може мати різних форм фіксації та не відповідає ознаці універсальності, цілком піддається відділенню від особи, що її передає, є вичерпною, оскільки це визначено особливостями системи, в якій вона видобувається та є основною характеристикою криптовалюти, що визначає її цінність тощо. У статті проведено також порівняння криптовалют з іншими нематеріальними об’єктами цивільних прав, зокрема, результатами інтелектуальної або творчої діяльності. На підставі проведеного аналізу визначено, що криптовалюта не може бути віднесена до жодного з існуючих різновидів нематеріальних благ, натомість за своїми властивостями та характеристиками наближується до речей матеріального світу з тією лише відмінністю, що існує у віртуальній реальності та не має матеріального змісту. Внаслідок цього можна зробити висновок щодо доцільності визнання криптовалюти різновидом цифровою речі. У статті визначаються також ознаки криптовалюти як об’єкту цивільних прав.

ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ДОМЕННЕ ІМ’Я: ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ

2022-08-30T11:28:41+00:00

Цифровізація різних сфер життя суттєво впливає на правові відносини. Одним з аспектів цього є можливість задоволення вимог стягувача шляхом звернення стягнення на нематеріальне майно боржника. Так, цифрові активи можуть мати високу вартість. Прикладом такого активу може бути доменне ім’я. Комерційна цінність цього об’єкта сьогодні є очевидною. Тож постає питання щодо можливостей звернення стягнення на нього. Мета статті полягає в аналізі теоретичних і практичних проблем щодо можливостей звернення стягнення на доменне ім’я. Автором розкрито проблему правової природи доменного імені. Розглянуто практику США щодо звернення стягнення на доменне ім’я. У контексті цього наведені приклади як позитивного вирішення питання щодо можливості звернення стягнення на доменне ім’я (рішення у справах “Office Depot v. Zuccarini” (United States Court of Appeals, Ninth Circuit) та “Sprinkler Warehouse, Inc., Respondent v. Systematic Rain, Inc.” (Supreme Court of Minnesota)), так і заперечення такої можливості (рішення у справі “Network Solutions, Inc. v. Umbro International, Inc.” (Supreme Court of Virginia)). Окреслено основні проблемні аспекти, що можуть виникнути у питанні звернення стягнення на доменне ім’я в Україні та запропоновано шляхи їх вирішення. Обґрунтовано висновки, що доменне ім’я доцільно визнати в законодавстві об’єктом права інтелектуальної власності, надаючи можливість звернення стягнення на майнові права інтелектуальної власності на доменне ім’я (всі або деякі) та на доменне ім’я як результат інтелектуальної діяльності (що фактично буде означати звернення стягнення на всі майнові права інтелектуальної власності на нього). Звертається увага на відсутність необхідності обмеження оборотоздатності доменних імен, натомість зауважується потреба законодавчого вдосконалення щодо захисту від недобросовісного використання доменного імені. Наголошується, що реєстрант доменного має не лише бути в змозі отримувати користь від володіння доменним ім’ям, а й нести певні ризики, зокрема щодо можливого звернення стягнення на цей об’єкт.

ФОРМУВАННЯ КАТЕГОРІЇ «ВІРТУАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ» У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

2022-08-30T11:30:40+00:00

Статтю присвячено дослідженню категорії «віртуальна ідентичність» в мережі Інтернет з огляду на із трансформацією поглядів на поняття «фізична особа», «особа», «індивід», «віртуальність» у філософії, культурології, психології, соціології. Проведення дослідження формування категорії віртуальної ідентичності як проекції фізичної особи в мережі Інтернет здійснено із застосування міждисциплінарного підходу. Встановлено, що відбувається трансформація уявлень категорії «фізична особа» як громадянина, у мережі Інтернет. Адже створюється ідентичність яка одночасно співіснує у фізичному та у віртуальному світі. На перший план у цифровому просторі виходить проекція фізичної особи у Інтернеті. Поряд із незаперечними перевагами, які несе Інтернет, він також надає особам можливість видавати себе за будь-кого, що дозволяє спілкуватися майже з будь-ким у світі, надіваючи різні маски, визначаючи різні ролі та обираючи різні ідентичності. «Віртуальна ідентичність» перетворюється певною мірою гру, попри не завжди така гра своєї ролі. Фізичні особи кожного разу використовують віртуальну ідентичність коли авторизуються торгівельних платформах, отримують державні та фінансові послуги в Інтернеті, спілкуються у чатах та сайтах. Така віртуальна ідентичність виступає проекцією фізичної особи під час укладення правочинів, участі у аукціонах, та замінює особу в період її відсутності. Водночас застосування програмного забезпечення може порушувати права осіб та його можуть використовувати для вчинення шахрайства. За допомогою сучасних технології можливо створити фейкову віртуальну особу в мережі Інтернет яка не відрізняються від реальної ідентичність у фізичному світі для маніпулювання суспільною думкою під час виборів та вчинення шахрайства. Запропоновано розмежовувати віртуальну особу в мережі Інтернет в якості презентації власної фізичної особи у віртуальному середовищі, яке співпадає із ідентичністю реальної фізичної особи та фейкову віртуальну ідентичність в мережі Інтернет, яка не співпадає з реальною фізичною особою або є двійником існуючої фізичної особи, що створюється для цілеспрямованого введення в оману, шахрайства.

ВИКОРИСТАННЯ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ

2022-08-30T11:32:04+00:00

Данна стаття присвячена теоретичному обґрунтуванню впливу цифрових технологій на цивільні правовідносини, зроблена спроба формулювання цивільно-правової моделі регулювання цивільних правовідносин за допомогою цифрових технологій, проведено аналіз особливостей цивільно-правового регулювання сфери сучасних цифрових технологій, аналіз та визначення системних зв’язків та особливостей впливу цивільного права при використанні цифрових технологій. Цивільні правовідносини як різновид суспільні відносини знаходяться у постійному процесі адаптації їх до реалій сьогодення. Однак, діяльність у віртуальному просторі на даний момент регулюється традиційними нормами цивільного права, адаптованими для регуляції подібного типу відносин, проте застарілими в сучасних технологіях. Зазначене окреслює необхідність сучасного цивільно-правого регулювання нових видів цифрових послуг, суб’єктів та об’єктів цивільного права за допомогою цифрових технологічних платформ тощо. Головною особливістю сучасних майнових відносин є використання цифрових технологій. Під впливом цифрових технологій формується нова галузь цивільно-правового регулювання у сфері інституту цифрових прав як новели Цивільного кодексу України. Встановлення можливості укладання угод не лише за допомогою електронних, а й за допомогою інших технічних засобів дозволяють відтворити у незмінному вигляді зміст такої угоди на матеріальному носії. Так, через призму наукових досягнень в сфері цифровізації в цілому, та впливу цифрових технологій на цивільні правовідносини, автором розглядається інноваційний характер цифрових технологій у окресленій сфері правовідносин. Акцентується, що загальний рівень техніки та технологій дозволяє широко застосовувати сучасні цифрові технології у цивільних правовідносинах. Матеріальна значимість цифрових технологій зумовлює їх безальтернативне використання у майновому цивільному обороті та формує економічну цінність цифрових активів та цифрових прав. Отже, цифрові технології створюють актуальні моделі бізнес-моделей підприємницької діяльності, та теоретичне осмислення і вироблення концептуальних засад правового регулювання цивільних правовідносин в умовах використання цифрових технологій є найбільш актуальним завданням сучасної науки цивільного права.

ЗАЛИШЕННЯ БЕЗ РОЗГЛЯДУ ТА ЗАКРИТТЯ ПРОВАДЖЕННЯ ПІД ЧАС ЗАОЧНОГО РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНОЇ СПРАВИ

2022-08-30T11:34:41+00:00

Статтю присвячено аналізу можливості застосування інститутів залишення без розгляду та закриття провадження у справі під час заочного розгляду. Констатується, що сфера застосування норм інститутів закриття провадження у справі та залишення заяви без розгляду, як і ряду інших цивільно-процесуальних конструкцій, обмежена в заочному провадженні. Застосування окремих підстав для залишення заяви без розгляду, визначених ст. 257 ЦПК України, та закриття провадження у справі, визначених ст. 255 ЦПК України, під час заочного розгляду цивільної справи є очевидним та таким, що не потребує детальнішої аргументації. Інші ж підстави або мають специфіку реалізації під час заочного розгляду, певні умови, за яких вони можуть застосовуватися судом та мати наслідком завершення заочного провадження без ухвалення рішення по суті спору, або ж взагалі не зможуть застосовуватися. Кожна із підстав детально проаналізована у статті щодо заочного провадження. Запропоновано в ЦПК України передбачити положення, відповідно до якого суд вправі затвердити мирову угоду та закрити провадження у справі під час заочного розгляду лише тоді, коли справжність підписів сторін на такій заяві про мирову угоду (чи мировій угоді) засвідчена нотаріально. Аналогічно запропоновано вирішувати ситуацію, коли позивач подає під час заочного розгляду справи угоду сторін про передачу справи на вирішення суду іншої держави. Окремі підстави для закриття провадження чи залишення без розгляду можуть бути виявлені під час заочного розгляду лише тоді, коли суд їх встановить самостійно, або це стане відомо суду від інших учасників процесу, окрім відповідача. Оскільки найбільш очевидним є те, що позивач сам про такі обставини не зголошуватиме, а відповідач не може вказати судові на наявність відповідної обставини (якщо тільки він цього не зробив раніше).

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ЗЛОЧИНУ ЕКОЦИДУ

2022-08-30T11:36:10+00:00

Проведено аналіз правової сутності екоциду та його місця в системі злочинів з міжнародного карного права. Доведено, що екоцид є міжнародним злочином, завдаючи суспільну небезпеку через посягання на порушення громадського порядку та створення загрози життю населення конкретної території, держави і людства в цілому, руйнуючи або весь комплекс довкілля, або його окремі компоненти. Вказано на головні ознаки, за якими доцільно визначати екологічні злочини, що відповідають екоциду. Представлені приклади здійснення екоциду в історично-новітньому періоді розвитку суспільства, починаючи з достовірно відомих фактів Першої Світової війни до сьогодення. Розглянуто міжнародне співробітництво з питань боротьби з екоцидом, найбільш ефективною формою якого є розробка міжнародних нормативних актів щодо попередження та відповідальності за неправомірні дії проти довкілля та його природних компонентів. Наведено перелік основних нормативно-правових актів міжнародного значення, які мають відношення до здійснення екоциду. Охарактеризовано діяльність міжнародних організацій з питань криміналізації екоциду на міжнародному рівні, а також встановлено позитивний вплив даного процесу на реалізацію міжнародної безпеки. Розглянуто питання нормування екоциду в національному законодавстві України, а також в країнах СНД та Європи. Вказано на доцільність доповнення законодавства України про охорону навколишнього природного середовища приписом щодо екоциду та відповідальності за нього. Наголошується на значних обсягах здійснення РФ екологічних злочинів під час повномасштабної військової агресії проти України, які підпадають під визначення поняття «екоцид», та необхідності їх фіксації для подальшого міжнародного судового розгляду їх для отримання відшкодування завданих довкіллю екологічних збитків. Таким чином, міжнародна боротьба з проявами екоциду повинна мати відповідну правову регламентацію, яка кореспондувалась би зі ступенем суспільної небезпеки протиправних дій та ступеня тяжкості наслідків, а також враховувати причини та умови скоєння протиправних дій.

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО СПЕЦІАЛЬНІ РЕЖИМИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

2022-08-30T11:37:00+00:00

Стаття присвячена аналізу законодавства та доктринальних джерел з питань спеціального режиму господарської діяльності. Метою даної наукової роботи є дослідження поняття та характерних ознак спеціального правового режиму, а також виокремлення проблем законодавчого закріплення та практичної реалізації спеціального режиму господарювання в умовах дії воєнного стану. Робота виконана на підставі загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання. Вивчено основні підходи до надання визначення спеціального режиму в науковій літературі, а також досліджено особливості даного господарсько правового інституту. З аналізу виділено основні ознаки, на які звертають увагу провідні науковці, та надано власну дефініцію спеціального режиму. Проведено дослідження Господарського кодексу України та основних положень, які регулюють запровадження спеціальних режимів. На основі доктринальних досліджень вчених встановлено необхідність проведення чіткої систематизації видів спеціальних правових режимів господарської діяльності. Виділено основні проблеми законодавчого закріплення правової конструкції спеціальних режимів господарської діяльності на прикладі спеціального режиму в умовах дії воєнного стану. Досліджено питання господарсько-правового регулювання організації і здійснення господарської діяльності суб’єктами господарювання в умовах введення в дію режиму воєнного стану та перераховано сучасні законодавчі зміни, які діють в цей час. На основі проведеного дослідження, встановлено основні проблеми та недоліки законодавчого закріплення та регулювання спеціального правового режиму господарської діяльності. Запропоновано шляхи усунення та подальшого вдосконалення законодавства, що регулює запровадження та функціонування спеціальних режимів господарювання, в тому числі і в умовах введення в дію воєнного стану, до яких віднесено законодавче закріплення загальних положень про спеціальний режим та систематизація його видів, усунення прогалин, мертвих норм та колізій, а також вдосконалення спеціального законодавства та закріплення основних положень про окремі види спеціальних режимів в єдиних нормативно-правових актах.